За 80 кілометрів від Львова поміж туристичними Золочевом та Олеськом посеред лісу є невелике село з 400-літньою історією та ще давнішими традиціями гончарства. Гавареччина – уславлений колись осередок чорнодимленої кераміки в Україні.

Перші мешканці Гавареччини – це гончарі-переселенці з сусіднього села Білого Каменя. Їх виселила до лісу місцева пані Тереза, дружина князя Юрія Вишневського, якій заважав дим від гончарських пічок. Вона непокоїлася зовнішнім виглядом свого маєтку через гончарів, які виробляли чорну кераміку і дим їхніх печей обкурював усе довкола.

Спочатку село називалося Терещизною, згодом було перейменоване на честь доньки Терези у Гаваречизну, а ще пізніше місцеве населення змінило назву на свій лад – село стало називатися Гавареччиною. А густа стіна лісу зберегла майстерність і традиції гончарів до цього часу.

Колись у селі було 116 хат, у яких жило 64 гончарі. У 1984 році гаварецька кераміка була представлена на Міжнародній виставці в Італії. А гончар Дмитро Вислинський здобув золоту медаль та диплом. Тепер же майстрів можна перерахувати на пальцях однієї руки. Серед них Володимир Гарбузинський. Йому 54 роки, і півжиття він провів за гончарним кругом. Він продовжує традицію своєї родини, де його предки теж були гончарами.

Володимир Гарбузинський розповідає, що важливим у цій справі є терпіння. Ще коли вчився, не все вдавалося відразу – доводилося по кілька разів починати спочатку. А сьогодні з-під умілих рук майстра один за одним виростають справжні мистецькі творіння. Буває, що за день встигає виготовити до сотні виробів. Їх майстер залишає на кілька днів, щоб підсохнули.

Після чого починається не менш важливий процес – випалення або ж, як тут кажуть, обкурення. Піч повністю заставляють готовими виробами і обкладають дровами. Бук, ясен, граб чи береза мають бути обов’язково сухими, інакше не вдасться розтопити піч до необхідних 1000 градусів за Цельсієм.

Аби глеки набули характерного чорного кольору, усі отвори в печі засипають землею. І що щільніше, то краще. Саме через нестачу кисню посуд обкурюється до смоляного, іноді сивуватого забарвлення. Увесь процес випалення розтягується до 12 годин. Дуже важливо – не перетримати вироби у печі, бо інакше результат кількох днів роботи розсиплеться на черепки.

Навчитися цій техніці, каже майстер, не так уже й складно – було б лише бажання. Володимир і такі як він охоче діляться секретами свого промислу з туристами, які час від часу навідуються до села.

Справу гаварецького гончаря продовжує вже його учень Михайло. Тож, по-філософськи роздумує майстер, "виходить, що глина жива, бо ремесло передається від покоління до покоління".